(Науково-практичний журнал Української нотаріальної палати "Нотаріат для вас" №6, червень 2008 року)

Одним з найважливіших завдань сучасного нотаріату в Україні є захист прав та інтересів учасників цивільно-правових відносин.

Як встановлює ст. 18 Цивільного кодексу України, нотаріус здійснює захист цивільних прав та інтересів шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках та в порядку, встановлених законом.

У свою чергу, застосування нотаріальної форми захисту суб’єктивних прав та інтересів в цивільних правовідносинах має обмежений характер.

Перш за все, пов’язане це з тим, що у нотаріальній практиці стосовно вчинення виконавчих написів трапляються випадки, коли здійснити його неможливо. Тоді зацікавленій особі потрібно звернутися безпосередньо до суду з позовом про стягнення заборгованості. Такі ситуації можуть виникати у разі пропуску строку позовної давнини, коли подані документи, що свідчать про заборгованість, мають певні дефекти чи істотні недоліки, і відповідно до загальних правил вчинення нотаріальних дій не можуть бути прийнятими до нотаріального провадження тощо.

Отже, можна сказати, що нотаріальна система є безспірною системою захисту цивільних прав та інтересів, тоді як судова система захисту є, навпаки, спірною змагальною системою.

В цивільному судочинстві передбачено встановлення фактів, що мають юридичне значення, які не є безспірними і потребують судового підтвердження шляхом дослідження та аналізу доказів.

Органи нотаріату, на відміну від судових інстанцій, не застосовують змагальної форми процесу, а лише встановлюють юридичні факти, як правило, на основі наданих їм письмових документів.

Особа, яка звертається по здійснення виконавчого напису, має визначені права на участь у нотаріальному процесі із вчинення виконавчого напису. Особа, щодо якої вчиняється виконавчий напис, по суті позбавлена права брати участь у нотаріальному процесі, однак, вправі оскаржити відповідні дії нотаріуса після їхнього вчинення в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.

Але виконавчий напис нотаріуса, в першу чергу, повинен бути заснований на законі і фактах, установлених нотаріусом при вчиненні написа визначеним законним способом.

На сьогоднішній день процесуальний порядок вчинення виконавчих написів нотаріусами України регулюється Законом України «Про нотаріат», у якому чітко визначено, що нотаріуси для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна вчиняють виконавчі написи на документах, які встановлюють заборгованість.

Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо документи, за якими відбувається стягнення заборгованості, підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а щодо підприємств, установ та організацій – не більше одного року.

Фактичне стягнення за виконавчим написом проводиться в порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження”.

Крім того, більш детально процес вчинення виконавчого напису і послідовний порядок дій нотаріусів регламентується Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Цікавим залишається питання звернення на стягнення по заборгованості у певних випадках цивільно-правових відносин, обумовлених нотаріально посвідченими договорами.

Одним з найважливіших інститутів цивільного права є зобов’язальне право.

Інститут зобов’язання охоплює безліч проблем, пов’язаних з відносинами, що виникають у процесі реалізації особою своїх законних прав та інтересів стосовно розпорядження власним майном і можливістю виступати носієм цивільних прав та обов’язків.

Суб’єктами зобов’язання виступають його учасники, визначені законодавцем як кредитор та боржник. Об’єктом зобов’язання є те, на що спрямовані права та обов’язки суб’єктів, а саме – майно, дії, гроші тощо.

Наявні випадки заборони звернення стягнення на окремі види майна. Так, наприклад, ст. 754 ЦК України встановлено, що на майно, передане набувачеві за договором довічного утримання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача.

В даний час у більшості випадків сторони неухильно виконують взяті на себе цивільні зобов’язання, але для порушників закон дозволяє застосовувати заходи примусового впливу.

Поряд з основними засобами забезпечення виконання зобов’язань існують додаткові заходи, що мають за мету можливість примусити боржника до виконання взятих на себе обов’язків. При цьому не важливо, чи заподіяні кредиторові збитки, чи є можливість у боржника виконати обов’язки, чи наявне майно, на яке необхідно звернути стягнення за виконавчим написом.

Способи забезпечення виконання зобов’язань покликані надати кредиторові додаткової можливості вимагати виконання від боржника взятих на себе зобов’язань, і, що найголовніше, всі вони є похідними від основного зобов’язання, яке встановлене основним договором, і без нього існувати не можуть (наприклад: договір іпотеки можливий лише за наявності первинного договору кредиту). З цього випливає, що додатковим зобов’язанням можна забезпечувати реальні і дійсні вимоги, чинні на момент укладання похідного договору.

Для договірного забезпечення зобов’язання необхідно, аби той чи інший спосіб був передбачений сторонами в договорі та відповідав законодавству.

Таким чином, основний спосіб примусити боржника виконати обов’язок, передбачений в договорі, – покласти на нього зобов’язання безпосередньо у договорі способами, зазначеними в Цивільному кодексі України.

Пропоную перейти до прикладу вчинення виконавчого напису нотаріуса на договорах іпотеки (предметом якого є нерухоме майно) та договорах застави, предметом яких є рухоме майно.

В 2004 році законодавчо закріплено питання щодо можливості вчинення виконавчого напису нотаріуса на договорах іпотеки, предметом яких є нерухоме майно. Пов’язане це, насамперед, із тим, що була прийнята низка законів, набрав чинності новий Цивільний кодекс України, Закони України «Про іпотеку», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Даними змінами законодавчо зафіксовано норму, відповідно до якої обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом. У разі недотримання умови, визначеної в ст. 4 Закону України

«Про іпотеку», іпотечний договір є недійсним, але вимога іпотекодавця не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно.

Державна реєстрація відомостей про іпотеку проводиться шляхом внесення запису до Державного реєстру іпотек про обтяження чи зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою, відступлення прав за іпотечним договором та передачу, анулювання, видачу нової заставної чи дубліката.

У разі вчинення виконавчого напису за договором іпотеки нотаріус перевіряє за даними Державного реєстру іпотек наявність чи відсутність заставної, наявність чи відсутність інших іпотекодержателів, що є доволі зручним способом для нотаріусів стосовно перевірки достовірності необхідної інформації.

Як відомо, у разі невиконання зобов’язання, забезпеченого договором іпотеки, іпотекодержатель набуває права стягнення на предмет застави.

Згідно з ч. 1 ст. 41 Закону «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону.

На прикладі договору застави, який є одним із способів забезпечення виконання зобов’язань за основним правочином, можна розглянути процес ефективності застосування виконавчого напису нотаріуса.

Звернення стягнення на предмет застави, якщо предметом є рухоме майно, регулюється ЦК України, Законом України «Про заставу», Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

При укладанні договору кредиту в якості додаткового засобу забезпечення його виконання є застава – тобто боржник за кредитним договором передає рухоме майно (чи нерухоме майно, інші майнові права). У разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором, забезпеченим заставою, кредитор здійснює заходи, спрямовані на сплату заборгованості щодо кредиту.

Стаття 577 ЦК передбачає нотаріальне посвідчення договору застави та її реєстрацію. Якщо предметом застави є нерухоме майно – реєстрація обов’язкова, рухоме майно – альтернативна.

Щодо нотаріально посвідчених договорів застави – у разі неотримання дозволу заставодавця на реалізацію заставленого майна кредитор звертається до нотаріальної контори або до приватного нотаріуса по вчинення виконавчого напису на договорі застави для отримання права на реалізацію предмета застави.

Так, ч. 1 ст. 590 ЦК України встановлено, що звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом, а згідно з ч. 6 ст. 20 Закону України «Про заставу» звернення стягнення на заставлене майно здійснюється на підставі рішення суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором.

До того ж застава рухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця у Державному реєстрі обтяжень рухомого

майна. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Таким чином, при вчиненні виконавчого напису нотаріусами може бути використана інформація з Єдиних та Державних реєстрів інформаційної мережі Міністерства юстиції України, а саме: Державного реєстру іпотек, Державного реєстру обтяжень рухомого майна, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна. Використання цієї інформації надасть можливості нотаріусу мати повну та актуальну інформацію для вчинення виконавчого напису, а учасникам цивільного обороту – можливості ефективної реалізації виконавчого напису.

Володимир Гвоздик,
юрисконсульт ДП „Інформаційний центр”
Міністерства юстиції України